Alan Wake

Я хочу тобі сказати щось важливе. Завжди так. Бо він не знав, що за озером, він подзвонив додому, але там в глибині була брехня і темне зелене море. Де хвилі дики та безтурботні. У його портах я був, в його портах.

Я розумію, що це звучить дивно, але я більше ніколи не зайду в темряву! Подаруй мені солярій, я буду в ньому жити!

У мене завжди було жива уява, але цей сон виконаний не мною. Він був диким, темним і дивним, навіть за моїми стандартами. Так що, так, все почалося зі сну. Після, типової картини жахіття: я спізнився, відчайдушно намагаючись досягти моєї мети — маяка — і з яких причин я туди поспішав, я не міг згадати. Щоб туди дістатися, я швидкої гнав вниз по прибережній дорозі. Я побачив автостопщика занадто пізно. Він був мертвий. Я був переконаний, що мене посадять у в'язницю, і я ніколи не побачу Еліс. Але, раптом, його тіло зникло.

Це не озеро, це океан.

Ми хоч і божевільні, але бачимо набагато більше, ніж усі думають. Тому що тільки божевільний може розгледіти, як світ сходить з розуму.

Правду кажуть — вбиває не падіння, а раптова зупинка в кінці.

Стівен Кінг написав якось, що «нічні жахіття існують поза межами логіки, в них мало веселощів, їх не розтлумачити; вони суперечать поезії страху». У жахливих історіях жертва продовжує запитувати «чому?». Але, може, пояснень і не повинно бути. Таємниця без відповіді — це те, що залишається з нами назавжди, і ми пам'ятаємо її до кінця днів.

Є світло і темрява, причина і наслідок. Є вина, і є спокута. Але рівновага завжди повинна зберігатися, і ніщо не дається задарма. Ось де помилився Зейн.

Світ якимось чином змінився. Ніби без попередження перемкнули канал. Ти думав, що дивишся комедійний серіал, а насправді йшов фільм жахів.

Розумієш, божевільні люди і не здогадуються, що вони божевільні — тому вони і божевільні.