Рей Бредбері

Вона проектує свої нещастя, звинувачуючи об'єкт, що знаходиться під рукою, і видаючи його за джерело бід. Ми всі так робимо. Ми натикаємося на стілець і проклинаємо меблі, а не власну незграбність. Ми промахуємося, граючи в гольф, і лаємо траву, або биту, або м'яч. Якщо наша справа закінчується крахом, то винні боги, погода, удача.

Коли виростеш, назад уже не вростеш, повітря з голкою не випустиш.

Навіщо витрачати свій останній годинник на те, щоб кружляти по клітці і запевняти себе, що ти не білка в колесі?

Не важливо, що саме ти робиш, важливо, щоб усе, чого ти торкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як раніше, щоб у ньому залишалася частка тебе самого. У цьому різниця між людиною, що просто стригне траву на галявині, і справжнім садівником. Перший пройде, і його не було, але садівник житиме не одне покоління.

Люди або люблять один одного, або ні, і часом кохання виникає між тими, кому не треба б любити один одного.

Щасливо залишатися. Адже це означає«залишатися щасливим», правда?

Потрібно сп'янитися і насичуватись творчістю, і реальність не зможе тебе знищити.

Боже мій, завжди трапляється щось несподіване. Я хочу сказати, варто трохи розслабитися, як Господь дає тобі стусан.

У них [дітях] стільки палкості, жадібного інтересу до всього! Напевно, цього мені найбільше не дістає у дорослих людях — дев'ятеро з десяти вже охолоніли, стали байдужими; ні свіжості, ні вогню, ні життя в них не лишилося.

... у мертвих містах чомусь хочеться говорити пошепки, хочеться дивитися на захід сонця.