Рей Бредбері

Якщо драма беззмістовна, фільм порожній, а комедія бездарна, дайте мені дозу збуджуючого – вдарте по нервах приголомшливою музикою! І мені буде здаватися, що я реагую на п'єсу, тоді як це всього лише механічна реакція на звукохвилі. Але мені все одно. Я люблю, щоб мене струсило як слід.

Я знаю одне: це кінець початкової пори. Кам'яний вік, Бронзовий вік, Залізний вік - тепер ми всьому цьому знайдемо одне спільне ім'я: століття, коли ми ходили по Землі і вранці зранку слухали птахів і мало не плакали від заздрощів. Можливо, ми назвемо цей час — Земне століття, або Вік земного тяжіння. Мільйони років ми намагалися подолати земне тяжіння. Коли ми були амебами та рибами, ми намагалися вийти з вод океану, та так, щоб нас не розчавили власний тягар. Опинившись на березі, ми всіляко намагалися розпрямитись — і щоб силатяжкості не зламав наш новий винахід — хребет. Ми вчилися ходити, не спотикаючись, і бігати, не падаючи. Мільйони років тяжіння утримувало нас удома, а вітер і хмари, коники та метелики насміхалися з нас. Ось що сьогодні головне: прийшов кінець нашому старовинному супутнику — тяжіння, вік тяжіння минув безповоротно. Не знаю, що там вважатимуть початком нової епохи — може, персів, вони мріяли про килим-самолет, а може, китайців — вони, коли святкували день народження чи Новий рік, запускали в небофеєрверки та повітряних зміїв; а може, рахунок почнеться через годину, невідомо в яку хвилину чи секунду. Але зараз закінчується ера довгих і тяжких зусиль, мільйони років - вони нелегко далися нам, людям, і як-не роблять нам честь.

Такої плутанини, щоб людина зустріла саму себе, Час не допускає. Якщо виникає така небезпека. Час робить крок убік. Начебто літак провалюється в повітряну яму. Ви помітили, як Машину струснуло перед нашою зупинкою? Це ми минули самих себе на шляху назад у Майбутнє.

Люди не повинні забувати, що на землі їм відведено дуже невелике місце, що вони живуть в оточенні природи, яка легко може взяти все, що дала людині. Їй нічого не варто змісти нас з лиця землі своїм диханням або затопити нас водами океану - просто щоб ще раз нагадати людині, що вона не така всемогутня, як думає. Якщо ми не будемо постійно відчувати її поруч із собою вночі, ми забудемо, якою вона може бути грізною та могутньою. І тоді одного дня вона прийде і поглине нас.

Моє серце притихло, йому захотілося трохи помовчати. Воно чекало... Моє серце знову заговорило, повільно і жарко... Моє серце скрикнуло в грудях. Зойкнуло голосно, пронизливо.

І все ж кінець жовтня був відзначений підвищеним інтересом до післяпівнічного часу

Людина виходить з темряви на світ, з материнського лона у світ, і як зрозуміти, чого вона дійсно хоче?

Я думала, що час і подорожі зцілять мене. Але тепер я бачу: на мені суцільно чужі відбитки. Чак, на мені місця живого немає, я вся скривлена ​​відбитками пальців, як єгипетський сувій значками.

Для мене писати оповідання — все одно, що дихати. Я дивлюся навколо, знаходжу ідею, переймаюся любов'ю і намагаюся довго не розмірковувати. Потім записую: просто даю їй можливість якнайшвидше виплеснутися на папір.

Після багатьох років бездарних блукань у темряві я звертаю погляд у себе, ловлю все оригінальне, що виявиться в моїй голові, і пришпилюю до паперу.