Євген Гришковець

Працювати у безсонну ніч не вдасться. У безсонну ніч можна тільки не спати.

І телефон засвітився у темряві, як найяскравіша зірка на небі!

Якби вам вдалося надавати під зад людині, винній у більшості ваших бід, ви б тиждень не змогли б сидіти.

— Ну що, рідна, — видихаючи дим і пар, тихо, але виразно сказав Мишко Москві, — ще одну людину доконала?! Доконала і гудиш? Ну гуди, гуди... Що ти ще можеш?

"А яким же місцем я втомився?" — запитав я.«Душе, ваше благородіє! Душою!» — почулося у відповідь.

Цікаво: де те кохання, якого так багато? Те кохання, яке є в кожному кадрі старих чорно-білих фільмів... Ось, ну те саме кохання, яке жене кудись самотніх ковбоїв, те кохання, яке змушує так часто і довго курити героїв французьких та італійських кінокартин, та кохання, яка відчувається в кожній із сімнадцяти миттєвостей ну тієї самої весни... Де вона? І чи є вона тут? І чи є вонатобі в цьому місті? Але іноді, коли купуєш пляшку пива в нічному кіоску або випиваєш другу чи третю чарку чогось у прокуреному барі, ти раптом відчуєш себе героєм якогось старого і, звичайно ж, звичайно ж, улюбленого кіно. І тобі здасться, що на тобі гарний довгий, білий плащ і гарний капелюх. Що все це, ну, тобто все ось це, що відбувається з тобою — це не що інше, як початок прекрасної дружби. Дружби з цим дивним часом, коли ти живеш. Дружби без кохання.

Це нормально!! Ні добре, ні погано... а нормально...

А за вікном лютий, сильний вітер, неділя і майже немає людей на вулиці, і машини проїжджають рідко. І до весни ще треба дожити.

Це ще від зимового одягу, — майнуло в голові. — Влітку буде легше. Влітку завжди легше. Але до літа має щось змінитись, інакше я до літа не доживу.

І як же важливо відчути життя не поодинці, а з кимось разом. Тому що разом завжди сильніше, ніж самотужки.