Посміхайся завжди, кохання моє

Кожна моя думка – про тебе, весь мій день, від ранкового купання до нічного крему навколо очей – це все для тебе, щоб ти пишався, що я гарна. Навіть ці безглузді слова, які я пишу в ті дні, коли ми не зустрічаємося, нанизую одне за одним на ниточку, як гриби для сушіння… навіть слова я пишу, тому що тебе вони радують. І одяг… Чи не думаєш ти серйозно, що я завжди розгулюю у вечірній сукні з ірисами в руках? Тільки щоб розважити тебе дивними вбраннями, душа моя.

Найцікавішим у ньому було моє кохання, тепер – нічого особливого.

Після нашої першої ночі я їхала додому з обличчям, за яке в метро можуть побити. Вісім ранку, натовп, розлючений самим фактом свого існування, а в мене розбещене блаженство на фізіономії і щасливо розслаблене тіло, яким зрідка пробігає хтива судома.

З кожною наступною втратою вмирати від горя стає все безглуздіше: якщо і того пережила, і цього, до чого здаватися третьому? четвертому? восьмому? І коли вже було тринадцять, то чому б і не бути чотирнадцятому? Хто сказав, що це останній? Тому, коли хтось на твоїх очах іде у тривалий відчай, починаєш підозрювати, що це нерви, просто нерви, небажання тримати себе в руках. Але є ще третій варіант, який зазвичай не враховуєш, —«просто таке сильне кохання».

Хто ще має такого чоловіка, якому вистачило б духу своєю чесністю знищити щастя — одразу, без сорому, без брехні, без болю? Я пишаюсь ним.

У тебе немає терпіння чекати, коли я виросту. Як ні терпіння в мене — чекати, поки ти виростеш.

Він хоче мою голову. Серце він уже потримав у руках, воно його не задовольнило, тіло … ну що є тіло? Це взагалі не мета для справжнього чоловіка. Але голова, думки мої, можливість впливати, викликати емоції, харчуватися ними, використовувати для роботи — це так.