Портос

— Стіни монастиря… Повітря монастиря!… Мене завжди сюди тягнуло. — Тягнуло, звичайно, монастир жіночий!

— Клянуся честю, мені не до душі ця безглузда війна, в якій французи власне вбивають і калічать французів. А власне, через що? Через що? Чому я повинен вбивати цих єретиків-гугенотів всі злочин яких полягає тільки в тому, що вони співають французькою псалми, які ми співаємо латиною, а? Набридло все, додому хочу, все. - Отже, ви віддаєте перевагу бійці домашній затишок? Чи не постаріли ви, милий Портос? — Ні, я просто порозумнішав.

— Востаннє ви кинули мене на іспанський корабель. Незважаючи на заступництво кардинала! - Я тебе зараз з даху скину! Де діаманти?

— Лист від Тревіля, ми маємо зустріти в Бургундії ад'ютанта генерала Гордея і супроводити його до Парижа, він має вести з фронту. - Прямо зараз? — Та ні, ти подріми, а війна зачекає.

Найнебезпечніший злочинець той, кому нема чого втрачати.

Ось так все життя. Що більше я хочу, то менше мені щастить.

— Завжди захоплювався чоловіками, які є зброєю. Батько виховував мене на історіях про видатну мужність мушкетерів. — Ти що, сину Нострадамуса? Нашого полку тоді ще не було.

Один за всіх та всі за одного!

— Портос, на мою думку, Ви досить багаті для того, щоб знову шукати пригод. — Так, я багатий. Але людина вже так влаштована, що їй завжди чогось не вистачає. — Чого ж вам не вистачає? — Чесно кажучи, зовсім небагато. Баронський титул. — А. Щоправда, я й забув.

— До заходу вісім годин, а в нас, скільки, чотири кулі? — Вісім годин, чотири кулі — така собі арифметика.