людина

— Не хочу, щоб вся школа знала, що я позбавила цноти молодшого брата Олени. — Ага, позбавила, і потім продовжувала позбавляти кілька разів на день.

У супермаркеті холодно, але це тобі подобається. Люди завжди дуже уважно читають бирки своїх улюблених продуктів, щоб побачити, скільки в них хімії, а потім зітхають і все одно кладуть їх собі візок, кажучи тим самим – це шкідливо для мене, шкідливо для моєї родини, але ми це любимо. У супермаркеті ніхто не думає про смерть.

Вигляд її був такий крихкий і бездоганний, такий ніжний і лагідний, такий чистий і прекрасний, що здавалося, земля - не її стихія, а грубі земні істоти - непридатні для неї супутники.

- У тебе живіт болить? - Що? — Ні, ну, у тебе обличчя, ніби живіт болить... — Це я посміхалася.

Я зобов'язана друзям, які надають мені честь своїм відвідуванням, і глибоко вдячна друзям, які позбавляють мене цієї честі. У них у всіх друзі такі самі, як вони самі, — контактні, дружать на ґрунті покупок, майже живуть у комісійних лавках, ходять один до одного в гості. Як я заздрю ​​їм - безмозглим!

Довіра, як і серце, є палац, зроблений зі скла. Одного разу ти бачиш, як він розбивається, і тоді кожен із мільйона уламків встромляється в душу людини.

Людина не планує серцевих справ.

- Мег? Та минулого разу ти ж випала у вікно. - Завдяки тобі. Ти так поранив мої почуття. — Тільки почуття? З сьомого поверху?

Любов чується в голосі раніше, ніж вгадується.

Я не пишу до Твіттера, тому що не можу придумати нічого, що можна було б пояснити, вклавшись у 140 знаків або скільки їх там. І читати відповіді мені теж не дуже цікаво. Але це можна пояснити. Як сказав би Десмонд Морріс, приматам потрібна група. Їм просто потрібно сидіти і перебирати один одному шерсть - ось вам і весь фейсбук та твіттер. Це називається взаємне чищення.