Михайло Булгаков

Я ліг хворим, а прокинувся хворим. Мені раптом здалося, що осіння темрява видушить шибки, увіллється в кімнату і я захлинусь у ній, як у чорнилі.

- Ай яй яй! — вигукнув артист, — та невже вони думали, що це справжні папірці? Я не припускаю думки, щоб вони це зробили свідомо. Буфетник якось криво й тужливо озирнувся, але нічого не сказав. — Невже шахраї? — Тривожно спитав у гостя маг, — невже серед Москвичів є шахраї?

- Це горілка? – слабо спитала Маргарита. Кіт підстрибнув на стільці від образи. - Помилуйте, королева, - прохрипів він, - хіба я дозволив би собі налити дамі горілки? Це чистий спирт!

Все минеться. Страждання, муки, кров, голод і мор. Меч зникне, а ось зірки залишаться, коли тіні наших тіл і діл не залишаться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знала. То чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? Чому?

— Наука, література, мистецтво — це все суєтні, порожні речі. А кохання! Що таке кохання? - Це обман.

... Це не щоденник, а історія хвороби...

— …Хороші ваші вірші, скажіть самі? - Жахливі! – раптом сміливо та відверто промовив Іван. - Не пишіть більше! - попросив прийшов благаюче. – Обіцяю та клянусь! – урочисто промовив Іван.

Якого Бориса царя? Бориску?

Вона подивилася на мене здивовано, а я раптом і зовсім несподівано зрозумів, що я все життя любив саме цю жінку!

О Боги мої! Отру мені, отру!