Кладовище для безумців

— Я гола, як завжди. - Я помітив, Констанціє. — А ти не змінився: дивишся на мої брови, а не на сиськи. - І ти не змінилася. І сиськи, схоже, тугі.

Ти — це щоразу... лікарняний на три доби.

— А як же всі ці люди дві тисячі років тому слухали нічого? — Вони не мали годинника, Ісусе. - Правильно. Лише сонце, що повільно пливе по небосхилу, і нескінченні дні, щоб сказати найважливіше.

А мурашки справді повзають.

Мовчання було мені відповіддю на моє мовчання.

Це було як бальзам на душу — поговорити про щось безглузде, безглузде, безглузде: безумство, що вибиває з мене моє власне міцне безумство.

Життя — як спідня білизна, її треба міняти двічі на день. Вечір закінчився, я хочу його забути.

Вона грюкнула дверима і поїхала. Майже відразу мене наповнило почуття самотності. Немов Різдво пішло від мене назавжди.

— Ти не помітив, тут щось дивне? — Щойно тут пройшла римська фаланга із сорока людей. Десятим павільйоном бігала горила, тягнучи власну голову. З чоловічої вбиральні викинули одного художника—постановника, він блакитний. Юда влаштував у Галілеї страйк, що вимагає, щоб платили більше срібняків. Ні ні. Нічого дивного, інакше б я помітив.

Тут у зоопарку, за ґратами нас тримають гроші. А там, у звіринці, йолопів тримають під замком їхні дурні мрії.