Післятемрява

Хтось уміє добре виконувати свою справу. А хтось справді творить по-справжньому. Між цими двома вміннями величезна різниця.

— Моя сестриця тромбона від мікрохвильової печі не відрізнить. Хоча десь«Прада», а десь«Гуччі», розбирається з першого погляду. - Що ж, - усміхається він. — У кожного своє поле бою...

Все, що нам залишається, - це жити собі помаленьку. Трохи сьогодні, трохи завтра — і так далі...

Якщо дуже хочеш щось дізнатися, плати свою ціну.

Різні люди блукають у різні боки. Одні кудись ідуть, інші нікуди не поспішають. В одних є ціль, в інших цілі немає. Одні благають час затриматися довше — інші підштовхують його в спину, аби бігло швидше. Але коли йдуть останні електрички, у цих місцях настає дуже дивний час. Зовсім не те, що ми називаємо вночі… Наше терпіння вичерпується. Ми більше не можемо пасивно розглядати те, що показує телевізор. Ми хочемо перевірити усі самі.

Наша пам'ять – дуже дивна штука. Така величезна шафа з ящиками, забита чим попало. Зайві знання, марна інформація, маячні думки забивають цю шафу зверху до низу. А чогось дійсно важливого не розкопати, хоч трісну…

Із середини на половину добрі справи не робляться. Деякі речі у світі виходять лише самотужки. А деякі — лише вдвох. вміти їх поєднувати – гарна штука. А ось плутати одне з одним нікуди не годиться

— Що це таке — творити по-справжньому? — Як би краще сказати... Проникаючи музикою в серце, приводити в рух фізичні тіла. Тіла слухачів – і своє власне. І через це створювати ситуацію, коли все навколо починає рухатися. Приблизно так.

Дитина, яку хоч одного разу покинула сім'я, залишається сиротою до самої смерті.

Взагалі хороший хлопець. Тлумачний. На вигляд невдаха, але всередині зовсім не гнилий. Навіть на диво порядний.