Харукі Муракамі

Не можна весь час вигравати – це нікому не під силу. Скажімо так, якщо життя — автострада, весь час їхати у найшвидшому ряду не вдасться. І все-таки я категорично не бажаю робити одну й ту саму помилку двічі. На помилках потрібно вчитися, отримувати з них уроки та застосовувати отриманий досвід на практиці.

У світі взагалі не може бути нічого прекраснішого за фантазії, що відвідують голови збожеволілих людей.

Твої зовнішні прояви - відображення того, що сидить у тебе всередині, і навпаки. Тому нерідко, вступаючи в лабіринт своїх зовнішніх проявів, ти потрапляєш у лабіринт у собі. І це часто буває небезпечним.

Прив'язалася якась зараза, і нічого не зробиш. Це марення, як місячні, накочує, час настав — і нікуди не дінешся. Його не зустрінеш у дверях і не скажеш:«Вибачте, я зараз зайнята, загляньте пізніше».

Немов двосічний меч, самотність захищає вас, але в той же час непомітно ранить зсередини.

Жінці дійсно потрібне одне — щоб хтось вийшов, нарешті, зі статичної ролі чоловіка чи коханця і прийняв її такою, якою вона є.

Наше місто... Від краєвидів цих моє серце здригнулося. Подібна до каламутної кавової жижі, знайома похмура темрява, в яку занурюються міські жителі, немов це — календарні свята. Безмежні низки будівель та житла, туманно-хмарне небо. Вибудовані в ряди стада машин, що вивергають вуглекислий газ. Старі бавовняні фіранки на вікнах тісних і убогих дерев'яних будинків - в одному з них я живу. І суєта незліченних людей усередині. Нескінченна амплітуда - від гордості до жалості до себе. Це і є місто.

- Можу сказати тільки одне, - піднявши голову, ледь усміхнувся своєю м'якою стильною усмішкою Кейсі, - помри я зараз ось тут, ніхто в світі не засне через мене так міцно.

Людська пам'ять є не що інше, як особиста інтерпретація події, що мала місце . Так, наприклад, через механізм пам'яті ми іноді редагуємо події так, щоб вони стали зрозумілішими, опускаємо небажані моменти, міняємо події місцями за часом, робимо доповнення, змішуємо свої спогади зі спогадами інших. І все це відбувається цілком природно та несвідомо.

Але настає час, коли кожен повертається на своє місце. Тільки мені нема куди повернутися. Знаєш, є така гра – всі навколо стільців бігають, потім сідають – а одному стільця не вистачає.