Стефан Сальваторе

— Але ти все одно ненавидиш мене? — Так, я тебе ненавиджу. І якщо я не звинувачуватиму тебе за те, що ти занапастив нашу дружбу, мені доведеться звинувачувати себе. А мені здається, я цього не заслуговую.

Спогади... надто важливі...

- У яку гру ти граєш, Кетріне? — А ти хочеш погратись? — Я не можу грати, доки не знаю правил. — А немає жодних правил, Стефане. Немає жодних правил…

Чи бачиш у чому річ, лють — це справді потужна зброя. Але почуття провини... Воно знищить тебе.

Ми самі обираємо свій шлях, від цього залежить те, ким ми є насправді.

— Тобі налити? — Ні. Дякую, я не голодний. Щойно поїв. — Тебе не турбує, що одного разу всі лісові звірі зберуться разом і тобі помстяться? Нууу... вони ж спілкуються.

— Адже ти навіть не знала Кетрін. — Бо якби знала, надерла б їй дупу.

Дещо ніколи не змінюється, Кетріне.

— Що трапилося? Ти в порядку? — Ні, не в порядку. Я сидів у засідці, у мене стріляли. Тепер я жадаю помсти.

— Ти мене не чув? – А? Що? У тебе немає почуття гумору, Стефане. — Я не розумію тільки гумору Деймона. — Гумор Деймона?