Ельчин Сафарлі

По молодості любив розмірковувати про життя. Переконання виявилися не те щоб помилковими, але тимчасовими, як усі землі. Хтось каже, що знає життя, або не жив, або мертвий.

— Треба пройти через прірву, щоб опинитися на іншому березі. Так починається все нове.

"Твої" люди завжди з тобою, поруч, не важливо, як і де, - на сусідньому табуретці або в вікні скайпу.

Нам добре разом. І не має значення, яку форму набуде це«добре» — якщо двом цього достатньо, то всі відмінності втрачають значення.

Якщо нас на якийсь час розлучали обставини, він завжди коротко повідомляв:«Тебе не вистачає». На що я постійно відповідала:«Я в тобі. І буду там скільки скажеш».

Хоч ви й розлучилися, але ти говориш про неї з вдячністю. Це прекрасно. Подяка – синонім кохання.

Потрібно зібратися з думками, але, боюся, жодна думка на збори не прийде.

Захід сонця просочений смутком. Тому що кожного разу, проводжаючи його, думаєш: яким би не був, вдалим чи невдалим, день — це мій день, і він іде назавжди.

Кохання – це один світ на двох, в який реальність не може увійти без попереднього стуку в замкнені двері.

Давно не живу планами. Вони не завжди здійснюються, адже в них беруть участь люди, що зриває будь-які гарантії. Ніщо ніколи не йде за планом. Краще вже імпровізація.