час

Ми приходимо в цей світ і залишаємо його на самоті... А що робити у проміжку? Ми просто повинні знайти собі компанію. Нам потрібна допомога, потрібна підтримка, інакше ми залишимося зовсім одні серед чужих, відрізані один від одного, забувши, наскільки ми близькі. Тому ми вибираємо любов, вибираємо життя, і на мить нам стає не так самотньо...

Чи це не дуже мало для людини — вести життя без мети. Можливо, краще здатися, поставити собі кордони і стати осілим. По суті, з настанням певного віку цього і чекаєш.

Люди загалом і цілому переживають свою сучасність хіба що наївно, не віддаючи належне її глибинному змісту.

Колись у мене був друг. У дитинстві ми бігали разом, і я думав, що ми схожі. Але коли ми виросли, виявилося, що це не так. А тепер вона намагається розірвати світ на частини, а я біжу надто повільно і не встигаю його зібрати.

- Ти неймовірно швидкий і сильний, у тебе бліда крижана шкіра, твої очі змінюють колір і іноді говориш так, ніби ти з іншого часу. Ти ніколи не п'єш і не їж, ти уникаєш сонця... Скільки тобі років? - Сімнадцять... - І давно тобі сімнадцять? — Так... — … я знаю, хто ти! — Скажи... голосно... скажи... — …. Вампір. — Ти боїшся?.. — … Ні! — То задай своє головне запитання: Що ми їмо? — Ти не вб'єш мене! Куди ми йдемо? - За кордон хмар! Ти побачиш, який я при світлі сонця...

Скульптуру починають не для того, щоб досягти успіху. Художник не може інакше, потреба ваяти сидить у тобі, якийсь демон переслідує і виводить тебе доти, доки ти його не задовольниш. Твір виношуєш у собі, поки від нього не звільнишся. На деякий час втихомирюєшся, потім все починається спочатку.

Я шукаю того, хто схожий на вікно, відчинене на морі. Навіщо мені дзеркало із власним відображенням? Воно переповнює мене тугою.

Сумно я дивлюся на наше покоління! Його прийдешнє — чи порожньо, чи темно, Тим часом, під тягарем пізнання і сумніву, У бездіяльності постаріє воно.

Ну і зрештою, чи варто було?... Господи Боже... Як непоправно пройшло моє життя. Я навіки залишився в останньому дні літа, мене забули на вулиці, і ніхто не відчинить мені двері. Повірте, свою частку горя я отримав з лишком. Більшість людей будують плани, а життя просто минає. За свій вік я розкидав частинки мого серця по всьому світу, а того, що залишилося, ледве вистачає, щоб жити. Але я намагаюся посміхатися. Я знаю, що мої бажання набагато перевершували мої можливості. Мене більше не чекають ні білі коні, ні гарні жінки.

- Насолоджуйся цим моментом, Флопсі. Мене у твоєму віці до міста не возили. - Що? Та ти ж була у моєму віці три вулиці тому! - Як же летить час...