час

Ми заробляємо час і витрачаємо його.

— Якби тільки дощ перестав бити мене по голові, — заговорив Пікар. — Хоч на кілька хвилин. Просто щоб я згадав що таке спокій. Він стиснув голову обома руками. — Пам'ятаю, у школі за мною сидів один нелюд і щипав, щипав, щипав мене кожні п'ять хвилин. І так весь день. Це тривало тижнями, місяцями. Мої руки були в синцях, шкіра здулася. Я думав, що збожеволію від цього щипання. І він мене довів. Скінчилося тим, що я справді розлютився від болю, схопив металевий трикутник для креслення і мало не вбив цього виродка. Мало не відтяв йому голову, мало не виколов очі, мене ледве від нього відірвали. І весь часкричав: Чого він до мене пристає? Господи! — Тремтячі руки все дужче стискали голову, очі були заплющені. — А що я можу зараз зробити? Кого вдарити, кому сказати, щоб перестав, дав мені спокій? Дощ, проклятий дощ, не дає перепочинку, щипає і щипає, тільки й чути, тільки й видно, що дощ, дощ, дощ!

Сподіваюся, моє невчасне воскресіння не зіпсувало вам вечір.

Наближайтесь до Бога не обрядами та церемоніями, а внутрішнім почуттям. Небеса – це не місце і не час.

В одну мить промайнуло перед очима все його життя. І тільки зараз він побачив, наскільки вона в нього була короткою та сіренькою. І так йому стало прикро за своє життя і так йому стало шкода себе, що горло стиснули спазми і важкі, великі сльози покотилися брудним, зарослим обличчям.

Ай, Аллах! Ай, Аллах! Зійшли прогрес у справах! Щоб із цього часу по-новому залишалося все по-старому!

Я не відзначаю дні народження. Мені здається, що це марна трата часу. Для мене цей день нічим не відрізняється від інших. До певної міри щодня — день народження. Ви прокидаєтеся вранці, все свіжо і нове, і головне, щоб цей новий день приніс вам щось важливе.

Душу формує і дитячий садок, і сім'я. Але перш за все школа! Я в перший клас пішов 1943-го. Зима, війна... Який сніданок тобі вдома зберуть? Чай трав. Шматок хліба. А в школі з самого ранку топилася грубка. Після другого уроку вчителька заварювала чай на тих же травах, кожному наливала в його кухоль трохи розведеного сахарину — особистого! Відчинялися двері — і черговий вносив лист, на якому лежали пиріжки. З чим вони були, не пам'ятаю, але вони здавались нам найсмачнішими на світі! Ми їх їли, сьорбаючи окріп, а вчителька в цей час розповідала різніісторії. Це називалося - виховання! Це називалося - турбота! Турбота про наступне покоління. З цього починається виховання любові до Батьківщини, коли ти відчуваєш турботу Батьківщини про себе. А зараз я слухаю всі ці міркування – платну освіту, елітні школи… Я взагалі не розумію, що це таке – елітні учні. Що таке елітні собаки чи коні – розумію. А елітних людей не знаю – знаю освічених. Інтелігентних знаю. Спробазамістити один клас іншим — інтелігенцію на еліту, ступінь елітарності якої визначається рівнем їхнього доходу, — породжує розшарування, а з ним дику душ, яку ми отримали.

- Ти ніколи не посміхаєшся. - Я, я, я посміхаюся, часто усміхаюся. Та я одна суцільна посмішка [посміхається]. — Почекай, не-не-не, не так це, не усмішка, це обличчя виродка.

«Пізніше я помітив, що у нього на шиї татуювання – переривчаста червона лінія та напис«ріж тут». Я лише слідував інструкції».