Ельчин Сафарлі

До гарного швидко звикаєш. Починаєш думати, що воно завжди буде поряд.

Я зараз розумію, що давно кохаю тебе. Це почуття жило глибоко-глибоко, я ніколи не давала йому волі. Воно було дружбою. Абсолютно щирою, без жіночих очікувань, які багато псують. Якщо чекаєш і в результаті не отримуєш, все найсвітліше змінюється ненавистю. Мені вистачало того, що ти був поряд. Не за два кроки від мене, не на сусідньому кріслі. Ти був у моєму житті – і цього було достатньо. Так, були чоловіки, яких я теж любила. Та не так.

Хтось іде за своїм, хай маленьким, щастям. Хтось доїдає залишки останніх днів життя, в яких теж були мрії, прагнення, спроби знайти те, в чому, здавалося, був недолік. Життя ніколи не керується правилом "усім порівну". В одного прибуває, в іншого убуває.

…Розмовляти з вітром карамельно-приємно. Попри природну непостійність він уміє слухати — намацує невидимими руками емоції, вникає у слова, уважно відстежує інтонацію. І ще. Вітер уміє мовчати.

Коли сумуєш за близькою людиною, будь-яка дрібниця нагадує про неї.

Якось ти сказала:«Одного разу ми з тобою перетворимося на букви один для одного». Відкидаю Фаулза. Ти не літери. Ти — вищий і незбагненніший за будь-які існуючі символи.

Мрії – реальність. Головне сильно захотіти і зробити крок уперед.

Без тебе не те щоб ніяк, без тебе — нема чого.

…Дороги нічного Стамбула все в уламках розбитих сердець. Хрумтять під ногами, кришаться, впиваючись у взуття перехожих. Перехожі – це ті, кому сьогодні пощастило. Трохи більше, ніж іншим. Втім, кожен із цих перехожих усвідомлює, що завтра вночі може розбитися його серце. Закон мегаполісу: всім пощастити не може. На плівці«Istanbul Gold 400» понад 20 мільйонів кадрів із людськими долями. Чутливість підвищена, колірний баланс – найкращий на Сході.

Надавати б ляпас хоча б тієї, що в дзеркалі:«Здрастуйте, дівчино-дуре, як же ти примудрилася все ***ать?»