Михайло Юрійович Лермонтов

І ненавидимо ми, і любимо ми випадково, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, І царює в душі якийсь холод таємний, Коли вогонь кипить у крові.

Краще гір златих Іншому ласка і слова привітання!

І що чутка? Дурнів крикливий суд.

У мене вроджена пристрасть суперечити; ціле моє життя було лише ланцюг сумних і невдалих протиріч серцю чи розуму.

Що почалося незвичайним чином, те має так само закінчитися.

Хіба ангел і демон сталися не від початку?

Вони [чоловіки] великі егоїсти — Усіх жінок звинувачують, ніби самі чисті.

Яке дитинство! — Скажете ви; але в тому—то і краса любові ; вона перетворює нас на дітей, дарує золоті сни як іграшки ; і розбивати ці іграшки в хвилину досади приносить чимало задоволення; особливо коли ми сподіваємося отримати інші.

—... але навіщо подавати надії? — Чого ж ти сподівався? Бажати і добиватися чогось — розумію, а хто ж сподівається?

Все для нас у світі таємниця, і той, хто думає відгадати чуже серце або знати всі подробиці життя свого найкращого друга, гірко помиляється.