кіт

— Дуже хочеться послати всіх у дупу... Але такого дня, мабуть, не буду... — Це ти, типу, привітав?

- Чого не спиш? — Та щось усяка хрня в голову лізе... — Знову я? -... і ти теж.

А ще вона побачила море. Раптом увесь світ перестав існувати для неї, і лише безкрайній простір тихо лежав перед очима. Серце забилося так, що, здавалося, сльози ось-ось бризнуть із очей.

- Гей! Ти чого, кіт, навернутися захотів? - Ні. Мені просто подобається, що коли сидиш на самому краєчку, світ здається трохи іншим. — Краще чи гірше? - Не знаю. Просто інший. І від цього вже приємно.

— Як тобі не страшно сидіти на самому краю? — Справа в тому, що поки ти боїшся висоти — вона сильніша за тебе. — То я її не боюсь! Якраз навпаки! Вона мені подобається настільки, що я боюся одного разу не стриматись і стрибнути в неї.

— Знаєш, якщо дуже сильно заплющити очі... то виникає відчуття, що перед тобою щось дуже важливе і хороше, тільки ти ніяк не можеш це розглянути... — З відкритими очима та сама фігня!

— Ну чому ці курки вміють літати, а ми ні? Це ж несправедливо! — Натомість у нас більше розуму та багатий духовний світ. — А нафіга воно треба, як не вмієш літати?

— А що робити, якщо все навколо ну зовсім навперекій? — Ну... дуль його знає! Думаю, треба на деякий час розслабитись і просто плисти за течією. — Для тих, хто не вміє плавати, це втопиться?

Подумай, Андерсоне. Я тебе обманював, я крав твій час.

— Прокинься, Наталі. Ти не бачиш, що сталося? У тебе було чудове життя, у мене — лайнове. Я ненавидів тебе за мужність. Я хотів опустити тебе, я хотів зробити тебе такою ж жалюгідною, як і я сам, що точно я й зробив. Як тобі таке прощай? — Досить шкода.