страх

Яку сміливість треба мати, щоб одного ранку поглянути на себе в дзеркало і поставити собі питання:«Чи маю я право на помилку?» Виразно вимовити кожне слово... Яку сміливість треба мати, щоб подивитись життя в обличчя — і не побачити в ньому нічого стабільного, нічого гармонійного. І все зламати, розвернути — із чистого егоїзму? Звичайно, ні, хоча... Так у чому ж справа? Інстинкт виживання? Прозорливість? Страх смерті? Мужність бути відвертою із самим собою. Хоч раз у житті. Протистояти собі. Тільки собі. Собі одному –«Право на помилку» – простий вираз, лише кілька слів, але хто тобі скаже, чи є він у тебе? Хто, окрім тебе самого?

У цю мить крива їхніх стосунків, що вся складається з хитромудрих зигзагів, раптом кинулася вгору по гарячковій висхідній до якогось жахливого урвища. Адже вона не може підніматися весь час, так не буває.

Існують дві істини – про страждання та виникнення страждання. Головна причина страждань – у невгамовності людських бажань. Однак ці бажання не ведуть до щастя. Вони або нездійсненні, і це приносить смуток або виконуються, і тоді ми переконуємося в ефемерності свого щастя, а страх втрати позбавляє його сенсу. Але ми продовжуємо бажати знову і знову, і саме ця ненаситна спрага штовхає нас від однієї низки страждань до іншої.

Якби ми знали, що думають про нас наші близькі друзі та дорогі родичі, життя втратило б усяку чарівність і ми весь час перебували б у нестерпному сумі й страху.

Почуття страху нікуди не йде - передається з покоління до покоління. Думаю, ми вбираємо його з молоком наших матерів. Я дивуюсь, що й сучасне покоління несе у собі це почуття. Це генетика. На запитання Гамлета«Бути чи не бути?» ти одразу повинен відповісти:«Бути!» Але страх сидить усередині, і не завжди приходить щира відповідь.

Вбити в собі страх здатися комусь смішним або безглуздим - ось що я хочу найбільше на світі.

Ні від чого не легшало. Ні з ким не складалася розмова. Ніхто на жодне запитання Іллі не міг відповісти. Жаль не було. Страху не було. Задоволення не було. Зовні був вакуум, і всередині був вакуум. Безповітряне бездушне. Додому їхав тільки тому, що треба було їхати кудись. Приїхати та лягти спати. Проспатися і розкрити собі вени. Нічого в цьому не було складного, на зоні навчили. Нічого в житті не було складного: і вмирати легко, і вбивати — запросто. Але від жодного легше не стане, ні від іншого.

Навіть не сумнівайся, що таке цілком можливо. При світлі дня люди зазвичай почуваються в безпеці від привидів, упирів та живих мерців. Та й уночі, якщо ти не один, теж боятися нічого. Але якщо ти один, у темряві... вони тут як тут. Коли ти один у темряві, ти перетворюєшся на відчинені двері ; і якщо ти покличеш на допомогу, Джессі, хто знає, що за жахливі істоти можуть відгукнутися на твій поклик? Хто знає, що бачили ті, хто зустрічав смерть на самоті? І цілком імовірно, деякі з них померли від страху, і не важливо, що було записано в їхньому свідоцтві про смерть.

Це було найжахливіше: раніше між світлом і пітьмою простежувалася чітка межа. Одне добре, інше погано. Але зненацька все змінилося. Темрява, як і раніше, залишалася таємничою та лякаючою, але я почала боятися і світла теж. Світло оголює все, що намагаєшся сховати, навіть якщо здається, що воно сховане дуже добре.

Що за погана манера у людей говорити за твоєю спиною те, що є чистою правдою. (Прямо жахливо, як люди поводяться нині: кажуть у людини за спиною всю чисту правду.)