Чак Паланік

ЗМІ, наша культура – ​​все відкладає яйця у мене під шкірою. Великий Брат наповнює мене бажанням задовольняти потреби. Чи потрібний мені великий будинок, швидкий автомобіль, тисяча безвідмовних красунь для сексу? Мені справді все це потрібно? Чи мене так натягли?

Воскресіння можливе лише після повного саморуйнування. — Тільки втративши все, — каже Тайлер, — ми маємо свободу.

– Але якщо реальність – це лише чари, наслання, якщо насправді ти зовсім не хочеш того, що, як тобі здається, тобі хочеться... Якщо ти не маєш свободи волі. Якщо ти навіть не знаєш, що знаєш, а чого не знаєш. Якщо насправді ти не любиш того, кого тобі тільки здається, що любиш. Тоді що залишається, заради чого варто жити? Нічого.

Послухай, я не бажаю знати, хто ти такий, але якщо б у тебе був вибір, ким би ти став?

Не важливо, як сильно ти любиш когось, ти все одно хочеш зробити по-своєму.

Ти є лише в очах інших.

Я просто хочу бути комусь потрібним. Потрібним та необхідним. Мені потрібен хтось, кому я міг би віддати себе — весь свій вільний час, всю свою увагу і турботу. Хтось, залежний від мене. Взаємна залежність.

Кажу їм: валіть все на мене. Нехай я зображатиму велику пасивну жопу у вашій груповусі для зняття провини. Прийму заряд у всіх.

Біда зі слабаками в тому, що вони змушують тебе діяти, а потім самі тебе за ці дії ненавидять.

Внизу хтось співає. То навіть не співає, а вигукує слова пісні. Всі ці люди, яким необхідно, щоб у них постійно кричав телевізор. Або радіо, або програвач. Все це люди, яких лякає тиша. Це мої сусіди. Звуко-голіки. Тиша-фоби.