Дуглас Адамс

— Як там називається ця ваша національна англійська гра? — Е… крикет? Самознищення? - Ах так, згадала: парламентська демократія.

... по-моєму, ми заощадимо багато часу, якщо я збожеволію прямо зараз.

— Значить, наші неприємності ще не скінчилися... — Більше того, вони ще до ладу не почалися.

У життя, зрозуміло, багато непізнаних сторін, але, мабуть, найчастіше перед нами постають питання на кшталт«Чому люди народжуються?»,«Чому вмирають?» і«Чому в цьому проміжку вони прагнуть носити електронний годинник?».

Ти не можеш бачити, що бачу я, бо бачиш тільки те, що бачиш. Ти не можеш знати того, що я знаю, бо знаєш тільки те, що знаєш. Те, що бачу і знаю я, не можна просто взяти і приплюсувати до того, що бачиш і знаєш ти, бо вони різні за своєю природою. І замінити одне іншим теж не можна, бо тоді мені доведеться замінити тебе мною.

— Я дуже жалкую, що не слухав, що мені казала мама, коли я був маленьким. — І що вона казала? - Не знаю, я ж не слухав.

— Ну скільки у нас рятувальних капсул? - Ні однієї. - Добре перерахував? - Два рази.

Час — це, так би мовити, найгірше місце з усіх, де можна заблукати.

Мозок Артура здійснив сальто-морталь всередині черепної коробки.

Ми живемо у дивні часи. Ми живемо також і в дивних місцях: кожен у своєму власному всесвіті. Люди, якими ми населяємо свої всесвіти, – лише тіні інших всесвітів, подібних до наших і тих, що входять у скороминущий дотик з нашими всесвітами. Уміння сприймати цю шалену складність буття, не втрачаючи при цьому розуму.