Джон Фаулз

І все-таки хто ж я, хто? Арифметична сума незліченних помилок.

Познайомишся з людьми, а потім розпочинаються ускладнення.

Одні чоловіки втішаються тим, що жінки менш привабливі, ніж їхні дружини ; інших переслідує думка, що є жінки привабливіші.

Мені здається, я знаю, чому цей французький моряк втік. Він зрозумів, що у її очах можна потонути.

Обличчя її не можна було назвати миловидним, як обличчя Ернестіни. Не було воно й красивим — за естетичними мірками та смаками якоїсь епохи. Але це було обличчя незабутнє, трагічне. Скорбота виливалася з нього так само природно, незамутнено і нескінченно, як вода з лісового джерела. У ньому не було ні фальші, ні лицемірства, ні істеричності, ні вдавання, а головне — ні найменшої ознаки безумства. Безумство було в порожньому морі, у порожньому горизонті, у цій безпричинній скорботі, немов джерело саме по собі було чимось цілком природним, а неприродним було лише те, що він виливався в пустелі.

За п'ять секунд у людину не закохаєшся, але передчуття кохання може заронити в душу і п'ятисекундна зустріч.

Чарльз помітив високо. Так завжди чинили розумні нероби, щоб виправдати своє неробство перед своїм розумом.

Наші проблеми — це, перш за все, те, що ми самі про них думаємо.

Ми сприймаємо час як дорогу - крокуючи нею, завжди можна повернути назад і окинути поглядом пройдений шлях, а подивившись уперед - побачити, куди ми прийдемо; але істина в тому, що час — це замкнутий простір, миттєвість, настільки наближена до нас, що ми відмовляємося її помічати.

Приймаючи себе такими, якими ми є, ми втрачаємо надію стати тими, якими маємо бути.