Еріх Марія Ремарк

Метелики... Люди... Хто тільки не обпалив собі крила на свічці долі...

— Ти багато випив? — Ні каплі. Нічого я не пив, крім кави та смутку.

Знання — лише клаптик піни, що танцює на хвилі. Будь—який вітерець міг його здмухати, а хвиля залишалася.

— А як вам подобається піца? — Дуже подобається. Не гірше, ніж у Італії. — Краще, ніж в Італії, Нью—Йорк — італійське місто. Крім того, він іспанське місто, єврейське, угорське, китайське, африканське і німецьке.

— Я не вмію їздити верхи, плавати чи грати в теніс. Я з тих, хто любить валятися на дивані та базікати. — Що ви ще можете розповісти про себе? — Я сентиментальна, романтична та нестерпна. Люблю дешеву романтику. І що дешевше, то краще.

...хто нічого не чекає, ніколи не буде розчарований. Ось гарне правило життя. Тоді все, що потім прийде, здасться вам приємною несподіванкою.

Невже, щоб щось зрозуміти, людині треба пережити катастрофу, біль, злидні, близькість смерті?!

Найпростіші почуття це і є найсильніші почуття. І одне з них – ревнощі.

— Але ти не мусиш мене чекати. Ніколи. Дуже страшно чекати на щось. — Це ти не розумієш, Роббі. Страшно, коли нема чого чекати.

Ніде ніщо не чекає на людину. Завжди треба самому приносити із собою все. (Та ніде ніхто і ніщо на нас не чекає Так все життя тільки себе з собою і тягаєш.)