Макс Фрай

Я вже втомився скорботно запитувати після будь-якої чергової колотнечі: де була моя голова?! Очевидно, є таке спеціальне таємниче місце, куди ця нікчемна частина тіла періодично переміщується.

Деякі події починаються як комедія, а закінчуються катастрофою. Проте деякі катастрофи, здавалося б, майже не залишають шансів вижити, завершуються якщо не сміхом, то хоча б усмішкою. Тому що, поки людина жива, нічого не пропало — навіть якщо зникло абсолютно все.

Напевно, існує і якийсь невивчений поки що«інстинкт городянина»: якщо можеш орієнтуватися в одному великому місті, у тебе не буде особливих проблем з іншими мегаполісами.

Просто неможливо змусити себе зробити деякі речі, поки тебе не припруть до стінки!

Хами трохи схожі на наслання: якщо не приділяти їм уваги, вони швидко тьмяніють, а іноді навіть зникають – принаймні з твого життя.

Опинившись у безвихідній ситуації, ми зазвичай виявляємо, що здатні на неможливе.

Більшість людей народжуються в такому місці, яке їм не підходить.

Безумство приїдається набагато швидше, ніж мудрість, тому всім чокнутим рано чи пізно все одно доводиться перебудовуватися.

Правило«краще пізно, ніж ніколи» працює лише у випадках, коли не надто пізно.

Ти врахуй, я цілком можу повірити. Я, знаєш, вірю майже у все, що мені кажуть. Так простіше.