Микола Олександрович Добролюбов

Проходить запал юнацьких років; настає вік змужніла, вік обдуманості, зрілого міркування, досвіду та смиренності бурхливих поривів уяви та почуттів. Тепер не будує людина мрійливих планів, не рветься на неможливі подвиги, не прагне охопити собою весь світ. Ні, обережно і пильно оглядається він навколо себе, довго думає над своїм рішенням; хоче йти вперед, але не стрибками, а твердою, повільною ходою.

Лети до моєї любезної Ти, пісенька моя, Уяви їй рок мій слізний, Скажи, як я страстний.

У сорок років немає права вважати себе віджившим і нездатним той, хто ще у ці роки вміє закохуватися і мріяти про серцеве оновлення.

У різних видах і випадках представив нам Достоєвський недолік поваги до самого себе і недолік поваги до людини інших людей.

Мало того, ви бачите, як ця матеріальна сторона у всіх життєвих відносинах панує над абстрактною і як люди, позбавлені матеріального забезпечення, мало цінують абстрактні права і навіть втрачають ясну свідомість про них. Справді, ситий чоловік може міркувати холоднокровно і розумно, чи слід йому їсти таку страву; але голодний рветься до їжі, де не побачить її і якою б вона не була.

Природні прагнення людства, наведені до найпростішого знаменника, може бути виражені двома словами:«Щоб усім було добре». Зрозуміло, що, прагнучи цієї мети, люди, по самої сутності справи, спочатку повинні були від неї піти: кожен хотів, щоб йому було добре, і, стверджуючи своє благо, заважав іншим; влаштуватись так, щоб один одному не заважав, ще не вміли.

Щоб добре дізнатися властивості життя рослини, треба вивчати його на тому ґрунті, на якому воно росте; відірвавши від ґрунту, ви матимете форму рослини, але не дізнаєтеся цілком його життя. Точно так не дізнаєтеся ви життя суспільства, якщо ви розглядатимете її тільки в безпосередніх відносинах кількох осіб, які прийшли чомусь у зіткнення один з одним: тут буде тільки ділова, офіційна сторона життя, тим часом як нам потрібна буденна її обстановка.

Не захоплюйтеся толком про наш прогрес, ми все ще стоїмо на одному місці.

У людині нічим не заглушимо почуття справедливості та правомірності; він може дивитися безмовно на вські неправди, може терпіти всякі образи без нарікання, не висловить жодним знаком свого обурення; але все—таки він не може бути нечутливий до неправди, наскільки її бачить і розуміє, все—таки в душі його боляче відгукується образа і приниження, і терпінню навіть самої вбитої і боягузливої ​​людини завжди є межа.

Що шкодувати про цих фронтів у жовтих рукавичках, які тлумачать про демократію в Америці і не знають, що робити вдома, про цих фронтів, перейнятих зневагою до народу.