Рей Бредбері

Я вдягнув светр і став дивитися на хвилі, які накочувалися і падали на берег. Вони падали дуже спритно, з якоюсь елегантністю; навіть п'яний не зміг би впасти на берег так витончено, як це робили хвилі.

— А як ви вгадали? - Що? - Що я письменник? - У тебе язик шліфує слова на виході. Ти говори, говори.

Я не люблю машини. Я ненавиджу Інтернет, ненавиджу комп'ютери. Вони заважають нам жити, вони забирають наш час. Люди занадто багато працюють за комп'ютерами, вони занадто багато балакають, замість слухати і чути один одного.

Проста людина тільки одну соту може побачити на власні очі, а решта дев'яносто дев'ять відсотків вона пізнає через книгу.

Смерть - це коли відпливаєш на кораблі, а вся рідня залишилася на березі.

Це було як бальзам на душу — поговорити про щось безглузде, безглузде, безглузде: безумство, що вибиває з мене моє власне міцне безумство.

Те, що вже створено, стає мертвим і не може бути доказом, бо це вже не дія. Реальна лише дія.

Він падав швидко, як куля, як камінь, як залізна гиря, що від усього відмовився, остаточно відмовився. Ні смутку, ні радості в душі, нічого, тільки бажання зробити добру справу тепер, коли всьому кінець, добра справа, про яку він один знатиме. «Коли я увійду в атмосферу, — подумав Холліс, — то згорю, як метеор». - Хотів би я знати, - сказав він, - хтось побачить мене?

Це питання естетики. Просто ми звикли до себе. У нас вісім ніг, у них лише чотири, дві з яких зовсім не використовуються як ноги. Незвичайні, дивні, часом неприємні — так, але за допомогою розуму я одразу вніс поправки. Ми можемо змінити наші естетичні уявлення.

Потім його думки перенеслися до музею, до живопису,... до рідкісного поволоки на обличчях персикових жінок Ренуара під покровом літа.