451 Градус по Фаренгейту

— Що це ви робите? Ще щось вигадали? — Так, я ж божевільна. Як приємно, коли дощ падає тобі на обличчя! Я люблю гуляти дощем. — Мені б не сподобалося, — відповів він. — А може, й сподобалося б, якби спробували. - Я ніколи не пробував. Вона облизнула губи. — Дощ навіть на смак приємний. — Завжди хочеться щось пробувати. - сказав він. — Хоч раз, та спробувати. — А буває, що й не раз, — відповіла вона.

Життя перетворюється на суцільну карусель, Монтег. Все верещать, кричить, грюкає!

— Значить, вам уже байдуже? - Ні, мені не все одно. Мені настільки не все одно, що я хворий від цього.

Мені ніколи не хотілося проникнути за лаштунки, щоб розгадати секрет фокусника. Мені достатньо було, що ілюзія існує.

У людей тепер немає часу одне для одного.

Знаєте, чим пахне опале листя? Корицею!

Колись книжку читали лише деякі — тут, там, у різних місцях. Тому й книжки могли бути різними. Світ був просторий. Але коли у світі стало тісно від очей, ліктів, ротів, коли населення подвоїлося, потроїлося, вчетверілося, зміст фільмів, радіопередач, журналів, книг знизився до відомого стандарту. Така собі універсальна жуйка.

Найкраще зберігати в голові, де ніхто нічого не побачить, нічого не запідозрить.

Звідки ця спустошеність? - Запитав він себе. - Чому все, що було в тобі, пішло і залишилася одна порожнеча?

Як рідко на обличчі іншої людини можна побачити відображення твого власного обличчя, твоїх потаємних трепетних думок!