С'юзен Коллінз

Добрі люди намагаються проникнути тобі в саме серце.

Думаєте, людина, яка не один рік засинає з ножем у руці, повинна вміти ним користуватися? Як би не так: тремтячі руки не можуть кинути його навіть у стіну будинку.

Яка б не була правда, на хліб її не намажаєш.

Чим більше у тебе справ, на які ти можеш відволіктися, тим краще.

— Слухай, а чому я не відчуваю, коли бачиш погані сни? - Важко сказати. Здається, я не кидаюся і не скрикую. Навпаки, прокидаюсь — і немов ціпенію від жаху. — Будив би мене, — кажу я, згадавши, як сама гальмувала його двічі, а то й тричі за ніч. І як довго йому доводилося заспокоювати мене. - Навіщо? - Заперечує Піт. — Найчастіше бачу, що втратив тебе. Розплющую очі - ти поруч, і все добре.

Порівняно з брудом тут просто рай. Чистий одяг, спальний мішок, ліки... ти.

Знаєш, ти могла б прожити сотню життів і все одно не заслужити на нього.

Перемогти страх найважче. Саме його ми запам'ятовуємо особливо міцно — із почуття самозбереження.

Те, що я відчуваю, має належати лише мені.

— У тебе... дуже гарна пам'ять, — говорю я, запинаючись. — Я пам'ятаю все, що пов'язано з тобою, — відповідає Піт, прибираючи мені за вухо пасмо, що вибилося. — Це ти ніколи не звертала на мене уваги. — Натомість тепер звертаю. — Ну, тут у мене мало конкурентів. Мені знову хочеться неможливого: сховатися від усіх, закрити віконниці. Під вухом чую шипіння Хеймітча:«Скажи це! Скажи!» Я ковтаю грудку в горлі і кажу: — У тебе скрізь мало конкурентів.