Голодні ігри (The Hunger Games)

Добрі люди намагаються проникнути тобі в саме серце.

- Ще разок? Для публіки? Його голос не злий, він безбарвний, а це ще гірше. Я вже втрачаю свого хлопчика із хлібом. Я беру його руку і ми йдемо до виходу, назустріч камерам. Я дуже тримаю Піта і боюся того моменту, коли мені доведеться його відпустити.

Яка б не була правда, на хліб її не намажаєш.

Порівняно з брудом тут просто рай. Чистий одяг, спальний мішок, ліки... ти.

Знаєш, ти могла б прожити сотню життів і все одно не заслужити на нього.

Те, що я відчуваю, має належати лише мені.

Ти прийшла добити мене, сонечко?

Не можна виявити слабкість. Інакше допомоги не чекай. Жалюгідним виглядом нікого не здивуєш. А ось стійкість часто викликає захоплення.

— У тебе... дуже гарна пам'ять, — говорю я, запинаючись. — Я пам'ятаю все, що пов'язано з тобою, — відповідає Піт, прибираючи мені за вухо пасмо, що вибилося. — Це ти ніколи не звертала на мене уваги. — Натомість тепер звертаю. — Ну, тут у мене мало конкурентів. Мені знову хочеться неможливого: сховатися від усіх, закрити віконниці. Під вухом чую шипіння Хеймітча:«Скажи це! Скажи!» Я ковтаю грудку в горлі і кажу: — У тебе скрізь мало конкурентів.

Моя увага привернула їжа. Булочки і яблуко цілі, а ось сиру виразно поменшало. — І ти їв без мене! Власне кажучи, мені все одно просто шукаю до чого причепитися. — Їв? Ні, нічого я не їв. — У такому разі сир з'їв яблуко.