Віра Полозкова

Вже краще думати, що ти злодій, Чим знати, що ти пересічний пня. Я перестала любити людей, – І люди стали любити мене.

Слави позеркою, вискочкою, святою, Оспорюй, здавай порожні бланки, Але складності не здай їм ні фаланги, Ні коми.

Перш, ніж затаврувати мене злою і слабкою, - Згадавши вже потім, по дорозі додому - Просто уяви собі, як бути бабою - У двадцять, з таким ось мозком, добрий мій.

Ніколи не зрозумієш, що маєш рацію, не відчуєш, наскільки багатий Хіба тільки чотиривірш, у такт ходьбі Пробурмотить старий, що залишає снігопад, І сумно розсміхається сам собі.

Очі – печерне самоцвіття, І губи – нахабно-хмільними вишнями. У такому коханні, як твоя – не треті, Вже другі бувають зайвими.

Це світ замінюваних; що може бути смішніше твого протесту. Вони розмістять чужий, якщо ти не надішлеш їм тексту. Він знайде поговірливіше, якщо ти не передзвониш йому. Це однорідний світ: у ньому немає обраних – як і зайвих. Не доводиться прав відстоювати, губ розкочувати. Гаразд не переконаєш - але ти навіть не розлютиш їх. Раніше без тебе обходилися якось. Міф про власну винятковість, що виникла через складну організацію нервової діяльності.

Роздають по картах, по десять на добу, та й то не всім –«як справи»,«не сумуй»,«люблю»; мені не потрібно, я це все не їм, я ледве все це терплю. Я взяла б«до біса» і«мені не треба чужих проблем», а ще«всі шанси дорівнюють нулю».

...з усіх чоловіків лише вітер і стоїть сліз. Коли котишся п'ятдесят кілометрів на годину, він уже сприймає тебе всерйоз.

Ось коли ми бухали, плакали чи гризлися — Виділялася якась життєво важлива речовина. Нам здавалося, що це криза. Насправді криза — Це не страждати, не сваритися, нічого.

Що толку чіпати ніжкою вир, коли пірнаєш з головою?