Юлія Боримська

Ніколи не знаєш, що ховає людська сутність за маскою, яку ми одягаємо щодня.

Життя занадто коротке, щоб спати щоночі.

Я вдаю, що стаю схожою на одну з цих божевільних. І я навіть не знаю, що гірше: божеволіти від чужих рук або від своїх власних.

Я люблю мистецтво, тому що в мистецтві таїться історія. Це те, що створено людською рукою і те, що залишиться вічним.

У цій дівчині було щось особливе, таємниче. Вона ніби магнітом притягувала до себе, її хотілося прочитати та перечитати наново, як цікаву книгу.

Краще сісти в поїзд і їхати, невідомо куди, з надією на краще, ніж залишатися там, де кожен куточок просякнутий твоїми сльозами.

— До чого ж лежить твоя душа? Дівчина задумалася лише на мить. - До гор. Вони здаються такими високими і величними, близькими до неба, на якому сяють зірки. Тому я люблю перебувати в горах, ближче до неба, ближче до зірок.

Ти намагаєшся допомогти тим, хто цієї допомоги не потребує.

Люди як книги, які не варто судити по обкладинці. Ніколи не знаєш, який сюжет і хто лиходій їхньої історії.

Кожен переживає по-різному, Елісоне. Хтось ридає днями безперервно, а хтось завантажує себе роботою, ховаючи свою скорботу під маскою байдужості. Це не означає, що вони нічого не відчувають.