Жан-Крістоф Гранже

Ніхто ні в чому його не дорікав, але загальне мовчання було промовистіше за будь-які слова.

... як це часто буває, крізь німий зойк жаху в душі пробивався тихий пошепок, що належить інстинкту самозбереження.

Вона складалася із суперечливих таємниць. Попроси його описати її, він би не зумів. Намагатися зрозуміти, що вона за людина, — все одно що брести в густому тумані через ліс ледь помітною стежкою. Якби вона була компасом, одному богові відомо, куди б він із нею заблукав.

... ненависть теж потребує підживлення. Її треба годувати, як годують хижака. Особисто їй ця негативна енергія допомагала вистояти у важкі періоди життя.

Йому казали: "Ось побачите, це маленький Париж". Або:«Жити у цьому місті дуже престижно». Або: "Це Олімп виноробства". Йому багато чого наговорили. Але він нічого так і не побачив. Він смутно відчував, що Бордо — місто буржуазне, зарозуміле і... смертоносне. Холодний та плоский. Місто, на кожному розі якого віяло задушливою атмосферою провінційного особняка.

— Знаєте, як говорили гностики? — зображуючи психопата, поцікавився він, тицяючи пістолетом їй у спину. - Н... н... не знаю. — Світ — не лик Божий, а диявольський обман.

Людська душа — не шкура тварини, яка від дублення стає якіснішою. Людська душа - це надчутлива, тріпотка, тендітна мембрана. Від ударів вона мертвіє і покривається шрамами. І починає боятися світу.

Вислів Ежена Іонеско: " Розум - це божевілля найсильнішого". Письменник має рацію. Достатньо вірити в себе, щоб й інші повірили в тебе. І тоді будь- яка марення обертається істиною.

Це і є психіатрія. Спроба вичерпати воду з човна, що тоне, за допомогою наперстка.

Кінець ХХ століття до повного зносу зачепив банальну істину, суть якої найкраще сформулював Ніцше в«Сутінках ідолів»:«Що не вбиває мене, то робить мене сильнішим». Але це повна нісенітниця. У всякому разі, у примітивному сучасному тлумаченні. Щоденне страждання нікого не загартовує. Воно виснажує, людину. Робить його слабким. Уразливим.