Підозрілі пасажири твоїх нічних поїздів

Ось так: жадібність не знає міри, ллє через край.

Ніхто ні в чому його не дорікав, але загальне мовчання було промовистіше за будь-які слова.

... як це часто буває, крізь німий зойк жаху в душі пробивався тихий пошепок, що належить інстинкту самозбереження.

Смішно, у всіх нас є мрії. Ми уявляємо своє майбутнє, будуємо плани, ніби капітани своєї долі… Але ми пасажири, ми летимо і доля підхоплює нас. Не про таке життя ми мріємо, але це наше життя.

... ненависть теж потребує підживлення. Її треба годувати, як годують хижака. Особисто їй ця негативна енергія допомагала вистояти у важкі періоди життя.

Йому казали: "Ось побачите, це маленький Париж". Або:«Жити у цьому місті дуже престижно». Або: "Це Олімп виноробства". Йому багато чого наговорили. Але він нічого так і не побачив. Він смутно відчував, що Бордо — місто буржуазне, зарозуміле і... смертоносне. Холодний та плоский. Місто, на кожному розі якого віяло задушливою атмосферою провінційного особняка.

Замість того, щоб плисти за течією, довірити судно капітанові, ти приковуєш своє життя до розкладу, мрієш про потяги, які не вибиваються з графіка, щоб кинутися в метушливе майбутнє.

— Знаєте, як говорили гностики? — зображуючи психопата, поцікавився він, тицяючи пістолетом їй у спину. - Н... н... не знаю. — Світ — не лик Божий, а диявольський обман.

Людська душа — не шкура тварини, яка від дублення стає якіснішою. Людська душа - це надчутлива, тріпотка, тендітна мембрана. Від ударів вона мертвіє і покривається шрамами. І починає боятися світу.

Ранок ще не настав, ти ще не зголодніла, але одна тільки думка про сніданок створює якийсь світанок.