Жан-Поль Сартр

Тому що мої думки не вдягаються в слова, найчастіше вони залишаються пластами туману. Вони набувають невиразних, химерних форм, набігають одна на одну, і я відразу їх забуваю.

Стемніло, місто запалює перші вогні. Господи! Як він захлеснуть природою, незважаючи на всі його геометричні лінії, як тисне на нього вечір. Звідси це так… так впадає у вічі. Невже один я це бачу? Невже немає ніде іншої Кассандри, яка ось так само стоїть на пагорбі і бачить біля своїх ніг місто, поглинене утробою природи. А втім, яка мені різниця? Що я можу сказати?

Бувають дні, коли людина вселяє в мене страх.

Одну й ту ж дурість не слід робити двічі; Зрештою вибір досить великий.

Я відчував таку відчайдушну самотність, що хотів було накласти на себе руки. Утримала мене думка, що моя смерть не засмутить нікого, нікого на світі і в смерті я виявлюся ще самотнішим, ніж у житті.

Мовчання є автентичною формою слова. Мовчить лише той, хто здатен щось сказати.

Ти завжди відповідаєш за те, чому не намагався перешкодити.

Статися може все, що завгодно, все, що завгодно, може статися.

Існування – ось чого я боюся.

Мені так подобалося вчорашнє небо – стиснуте, чорне від дощу, яке притискалося до шиб, наче смішне зворушливе обличчя.