Деймон Сальваторе

- Я не знаю, що я хочу. - Ну, це неправда. Ти хочеш того ж, що й усе. — І чого ж, таємничого незнайомця, який знає відповіді на всі запитання?... Скажи мені, чого я хочу? — Ти хочеш кохання, в якому можна розчинитися. Ти хочеш пристрастей, пригод та трішки небезпеки.

Я знущаюся. Ти ненавидиш мене. Все повернулося на круги свої.

— Ти ревнуєш, що я була з твоїм братом? - Вже не ревну. Тільки не тебе, більше не тебе.

— Якось я вже забрав твої страждання! Можу зробити знову, але вирішувати тобі... — Послухай... Я знаю, ти думаєш, що забрав їх... але вони залишилися... Я й не пам'ятаю причин... я відчуваю порожнечу, самотність та стирання пам'яті нічого не змінить, не змінить того, що сталося.

— Вона не вміє вибачатися. — У цьому ми схожі, я не вмію прощати.

- Я приїхав у це місто, бажаючи знищити його, а сьогодні... я зрозумів, що хочу захистити його. Як це сталося? Я не герой, Олена. Я не добрий. У мені цього немає. – А може, є? - Ні. Ні, це доля мого брата. І твій. І Бонні.

- Куди поїдеш? - Може в Лондон... Провідати старих друзів. - У тебе немає друзів, Деймон. - Ти маєш рацію, у мене є тільки ти, так що куди ми поїдемо?

— Із Оленою щось не так. Щось дивне. Ти не знаєш? — Упевнений, це починається на Стеф і закінчується на ан.

— Я міг би вирвати тобі серце, навіть не моргнувши оком. - Ага, чув раніше.

Я не можу бути тим, ким мене хочуть бачити інші, не можу бути тим, ким вона хоче мене бачити...