Деймон Сальваторе

- Обережно, Деймон. Бо я подумаю, що тобі не все одно. - О, не варто.

— А потім я дізнаюся, що навіть не можу потрапити до себе додому, бо не можу ввійти у двері. — Тебе мають запросити. - Я знаю. Тільки живу один. - Хаха, не пощастило. (— Я не можу потрапити до себе додому! — Тебе маю запросити. — Але я живу один! — Стрімко...)

- Що ти тут робиш? - Ховаюся від Керолайн... - Чого це раптом? — Мені потрібна перерва, вона говорить більше, ніж я можу слухати.

Слухай, з мене не дуже гарна нянька. І вибач, молочка з печивом у мене для тебе теж немає.

– Я хотіла попрощатися. – Вже їдеш? – Я знаю, що мені не раді. - Не дуйся. Жінці твоїх років це не личить. - Ауч.

— Це погана ідея... — Не буває«поганих» ідей, бувають лише погано реалізовані чудові ідеї!

— Тобі варто припинити це. - Робити що? — Вважати, що я буду добрим хлопцем, тільки тому, що про це мене просиш саме ти.

З тобою набагато веселіше, коли ти спиш.

Можеш підказати мамі, що тіло Еммі лежить на дні яру зі зламаною спиною – це заощадить час.

- Вона має повне право ненавидіти мене, але вона допомогла Стефану врятувати мене. – Чому ти такий здивований? - Вона зробила це заради тебе. А значить, десь поміж справою, ти вирішила... що я вартий порятунку. І я хотів... подякувати тобі. За це.