Доктор Боб Келсо

— Знаєте, сер, доктор Тауншенд казав, що у вас є чудові старі історії про минуле клініки. Я б хотів почути одну якось. — Так, чому б не розповісти. Якось 1968 року... Я тебе ненавиджу. Кінець. - Він часто цю розповідає. - Я знаю.

— Але те саме сказав я сьогодні вранці. Дослівно. - То я відчуваю - звучить знайомо.

— Зате ви хоч плакати перестали. - Не зовсім, просто у мене більше не виходять сльози, я навмисно зневажив себе. Це ризиковано, але доктор Джарвіс стверджує, що я гаразд. — Поруч із вами нікого немає. - Так? Тоді мені потрібна крапельниця.

— Доктор Кокс, ви отримали моє нагадування персоналу про те, що у клініці всі мають ходити у халатах? — Так, Бобе, отримав. І, спочатку просто викинув у відро для сміття, але потім вирішив, що це недостатньо красивий жест, тому я зробив твоє опудало з соломи, одягнув на нього свій лікарняний халат з твоїм нагадуванням у кишені і запросив сусідських дітей — ми палили твоє опудало і били його палицями.

- Ти що, ідіот? - Ні, сер. Я мрійник!

Можливо, вам не вистачатиме того, що зараз ви ненавидите...

Перрі Кокс: — І зараз я збираюся ввійти у свій уявний звуконепроникний скляний кокон, щоб уникнути твоїх... Ординатор: — Лікаре Кокс! Боб Келсо: — Прийде постукати. Він у уявному скляному коконі.

Доктор Доріан, ви розумієте, що ви для мене — лише порожнє місце у формі? Заради Бога, єдина причина, через яку я ношу з собою цей планшет — це можливість вдавати, що я пам'ятаю ваші імена.

— А! Ось наші Бетмен та Робін! — [ подумки ] Чортові комплекси! Наскільки ж низька моя самооцінка, якщо у своїх фантазіях я лише помічник головного героя?!

Всім привіт! Я зайшов перевірити улюбленого пацієнта... Але помилився палатою!