Емі Понд

- Що ти робиш? — Біжу в глухий кут, після прибуття куди, мені на думку спаде геніальний план, який, по суті, буде в тому, щоб не бути в глухому куті.

- Вітаю! — Тобі не здається, ніби ти забув щось дуже важливе? Немов у тебе в голові щось таке, що ти мусиш знати, але згадати не можеш? - Ага. — Це твоє«ага» лише тому, що ти боїшся мені суперечити? - Ага. - Я люблю тебе! — Ага... Е-е, я теж тебе люблю, так.

— І що нам тепер робити? - Як що? ПШЗ! - Що? — Продовжувати ворушити дупою.

— Емі Понде, через мене плачеш чи що? Знаєш що... - Що? - Попалася!

Виживай, бо ніхто за тобою не прийде. Правило номер один.

- І в тебе кабінет у поїзді, це так круто. Чи можна і мені кабінет? У мене ніколи раніше не було кабінету. І поїзди. Або поїзди-кабінету. - Господи, як я за тобою сумувала! — Настав час обіймашок!

— Ти казав, що маєш Машину Часу. - І ти мені повірила. - А потім я виросла. — О, ніколи цього не варто робити.

— Так, щодо нас з тобою, треба було б якось випити разом. - Окей. - І одружитися. - Добре.

- Я почала думати, що можливо, ти просто божевільний з будкою. - Емі Понд, є щось, що ти маєш зрозуміти. Це важливо, і твоє життя залежатиме від цього. Я напевно божевільний з будкою.

— Хтось щось казав, і я просто сказала: Так! — Ти щойно вийшла за Генріха VIII.