Кетрін Пірс

— Ти ревнуєш, що я була з твоїм братом? - Вже не ревну. Тільки не тебе, більше не тебе.

- Я приїхав у це місто, бажаючи знищити його, а сьогодні... я зрозумів, що хочу захистити його. Як це сталося? Я не герой, Олена. Я не добрий. У мені цього немає. – А може, є? - Ні. Ні, це доля мого брата. І твій. І Бонні.

Любов змушує робити шалені речі, Стефан.

Життя надто жорстоке. Якщо ми перестанемо вірити в кохання – навіщо тоді жити?

Поцілуй мене чи... убий, хоча ми обидва знаємо, що ти здатний лише на перше...

- Вона має повне право ненавидіти мене, але вона допомогла Стефану врятувати мене. – Чому ти такий здивований? - Вона зробила це заради тебе. А значить, десь поміж справою, ти вирішила... що я вартий порятунку. І я хотів... подякувати тобі. За це.

– Я хотіла попрощатися. – Вже їдеш? – Я знаю, що мені не раді. - Не дуйся. Жінці твоїх років це не личить. - Ауч.

- У яку гру ти граєш, Кетріне? — А ти хочеш погратись? — Я не можу грати, доки не знаю правил. — А немає жодних правил, Стефане. Немає жодних правил…

— Коли я розповів тобі свій план, то чому ти не попередила, що я помру, якщо зроблю це? — Стільки правил... Все не згадаєш...

– Ми знову втрьох як у старі добрі часи. Брат, котрий надто любив мене, і брат, який недостатньо любив мене. – І егоїстична повія, яка любила лише себе.