Лестрейд

Шерлок: Та помовчите ви всі! Ні звуку, ні слова, ні єдиного подиху! Я думаю! Андерсене, дивись убік – відволікаєш! Андерсен: Що? Моє обличчя відволікає? Лестрейд: Всім завмерти і тихо. Андерсен, відвернися.

— Ви маєте його зупинити. Він виставляє нас ідіотами. - Добре. Якщо ти поясниш, як це йому вдається.

Не бери все близько до серця, мені завжди хочеться закричати, коли ти заходиш у кімнату. Взагалі, як і багатьом іншим.

Шерлок Холмс - велика людина. І я думаю, що одного разу при великому везінні він стане і зрозумілим.

- Привіт, Грегу. ... - Це Ви придумали собі прізвисько Грег? – Це його ім'я … – Чесно? - Так. Хоч би раз поцікавилися.

— І скільки ж разів він випадав із вікна? — Точно не можу сказати. Я з рахунку збився.

— Я думав, що ви все знаєте. — Це була б непробачна трата пам'яті. Я обираю.

— Будь ласка, помовчіть! — Але я й так мовчу. — Ви думаєте, це дратує.

— Як протікає батьківство? — О, чудово. Приголомшливо. Так, чарівно. — Поспати вдається? — На жаль. — Що ж. Бути на побігеньках у вимогливої ​​дитини, вставати у будь—який час за її примхою... Незвично, мабуть? — Навіщо він? — Ви ж знаєте. Вічно за ними забираєш, гладиш по головці... — Це що, прикол? —... І ні слова подяки. Вони навіть обличчя людей не розрізняють. — Ви жартуєте, так? — А ти все кажеш:«Розумниця. Ти у нас розумниця»... — Це про мене? —... І міняєш підгузки. — Так, без цього ніяк. — Не вловлюю.