Неадекватні люди

- Ти не хочеш мене поцілувати? - Хочу. - Тоді чому не цілуєш? — Тому що я не знаю, чи ти цього хочеш. - Чому я можу не хотіти? — Ну... бо ми дуже різні з тобою. — Ти маєш на увазі вік? - І це також. — Аммм... виходить, якщо ми зараз поцілуємось, це буде неправильно? — Ну, для звичайних людей — так, якби ми з тобою були не ти, не я, а адекватні люди, вони б так, звичайно, не вчинили. — Але ж ми з тобою неадекватні люди.

- Ти чуєш мене? Є речі, які можна змінити, і їх треба міняти! А є речі, які ти не можеш змінити, і їх треба забути! Алло! Ти мене чуєш? Що там у тебе? - Нічого. Я просто помер. Точніше, мені все вимерло. — Я знаю, що в тебе вимерло... Мозок!

— Все ж таки була погана ідея... — З приводу? — З цим переїздом і новим життям... Не знаю... Не виходить мені стати іншою людиною. — Так... — Щось я, як клоун, намагаюся всіх переконати, що я добрий, веселий, добрий... А суть від цього не змінюється. Ніякий я не ввічливий. І людей я не люблю...

Битися головою об стінку набагато веселіше, коли знаєш, що за нею ховається споріднена душа.

- Кисуля! Щелепа з підлоги підніми — і на вихід!

- Так, здравствуйте! Чи можу я поговорити з Павлом Вікторовичем? — Ну, ви знаєте, він зараз зайнятий, але ви можете залишити йому повідомлення. - Записуйте. Я вагітна від нього, мені сумно і хочу скинутися з вікна. - Не кидай трубку! Зараз його покличу!

— Ти з нею спав, з цією... — Я один сплю. - Гомік?! — Гоміки сплять із мужиками, а я сплю один. - Ти спиш сам із собою, а ти мужик! Значить, ти гомік!

— Ви ж з нею ніби друзі! Вона думці друзів довіряє більше, ніж думці власної матері. — Так і має бути. - Чому це? — Ну, бо батьків не обирають, а друзів обирають.

Вік ні про що не каже. Як серйозна особа не говорить про наявність розуму.

— А якщо вас ударять? - Я не буду відповідати. — Зрозуміло, у нас переважно жінки працюють. А якщо раптом... — У вас бувають бійки між жінками? - Ні! Просто ви чоловік! Мені треба розуміти, чи можу я вам довіряти. — До чого тут моя стать? Я взагалі до того кабінету зайшов?