Стефан Сальваторе

- Стефан, привіт. - Вітання. — Я сьогодні готую вечерю, прийде Рік... і ти приходь. — Знаєш, у нас із Оленою перерва... ну, у стосунках. - Правда? - Так. — А звуки сьогодні вранці говорили про інше.

— Так кльово не старіти. Мені подобається бути вічно красенем. — Так, бути стоп'ятидесятилітнім тінейджером завжди було межею моїх мрій.

Деймон має рису. Він ніколи не злиться. Він зводить рахунки. (У цьому весь Деймон. Він не сердиться, він... просто мститься.)

- Куди поїдеш? - Може в Лондон... Провідати старих друзів. - У тебе немає друзів, Деймон. - Ти маєш рацію, у мене є тільки ти, так що куди ми поїдемо?

Друзі не позбавляють друзів волі.

— Я міг би вирвати тобі серце, навіть не моргнувши оком. - Ага, чув раніше.

Не можна забувати про життя.

- У яку гру ти граєш, Кетріне? — А ти хочеш погратись? — Я не можу грати, доки не знаю правил. — А немає жодних правил, Стефане. Немає жодних правил…

— Але ти все одно ненавидиш мене? — Так, я тебе ненавиджу. І якщо я не звинувачуватиму тебе за те, що ти занапастив нашу дружбу, мені доведеться звинувачувати себе. А мені здається, я цього не заслуговую.

Спогади... надто важливі...