життя

— Клянуся честю, мені не до душі ця безглузда війна, в якій французи власне вбивають і калічать французів. А власне, через що? Через що? Чому я повинен вбивати цих єретиків-гугенотів всі злочин яких полягає тільки в тому, що вони співають французькою псалми, які ми співаємо латиною, а? Набридло все, додому хочу, все. - Отже, ви віддаєте перевагу бійці домашній затишок? Чи не постаріли ви, милий Портос? — Ні, я просто порозумнішав.

Тим, хто твердить, що одного прекрасного дня здійснить, нарешті, свою мрію, слід пам'ятати:«один прекрасний день» — це сьогодні. Навряд чи колись буде прекрасніше…

— Куди ви, містере Гендальф? — Скласти компанію єдиному, хто зберіг тут залишки розуму. — Це ж кому? - Самому собі.

- Ми - люди. А коли людям щось дуже треба, вони брешуть. - Чому? — Наприклад, так можна стати президентом.

А ворога треба розуміти. Адже війна — це не просто хтось кого перестріляє. Війна це хто кого передумає.

У нежиті є душа, і кожна душа має цінність для всесвітньої матерії.

Лицар цей колись невдало пожартував... його каламбур, який він написав, розмовляючи про світло і пітьму, був не зовсім добрий. І лицарю довелося після цього прошутити трохи більше і довше, ніж він припускав. Але сьогодні така ніч, коли зводяться рахунки. Лицар свій рахунок сплатив та закрив!

Його посмішка нагадувала схід сонця після довгої темної ночі.

Маленькі каченята плавали в ставку, жовті, мов канарки, а їхня мати, біла-пребіла, з яскраво-червоними лапами, намагалася навчити їх стояти у воді вниз головою. — Якщо ви не навчитеся стояти на голові, вас ніколи не приймуть у хороше суспільство, — примовляла вона і час від часу показувала їм, як це робиться.

Я вже сплю. Мене не кантувати, не лоскотати і з безглуздими питаннями не звертатися. Можна тільки поцілувати у вушко і побажати… хм…«спокійного ранку!»