Олена Гілберт

- Як Джеремі? - Ненавидить мене. Ненавидить життя. Ненавидить те, що ми навіть пообідати не можемо так, щоби перед десертом ніхто не помер!

- Що б сказала твоя мама, дізнавшись, що ти зустрічаєшся з вампіром? - Яка з них?

- О Боже! Ти налякав мене. - Зроблю свій внесок у нічний дозор. - Дякую. За те, що охороняєш нас. Мене. - Це ж я. Твій вірний охоронець. Тихий і незворушний. - Ти пив? І ти сумний – погане поєднання. - Ні, я не сумний. Сум - це емоції, властива тим, кому не все одно. - Та гаразд, Деймон. Це не правда. Тобі не всеодно.

Ми з тобою пара - я кидаю, ти починаєш...

— Скільки йому потрібно, щоб прийти до тями? — Пару днів… плюс мінус… — Але ж пару днів минуло. — Значить, плюс.

Я знущаюся. Ти ненавидиш мене. Все повернулося на круги свої.

- Я не знаю, що я хочу. - Ну, це неправда. Ти хочеш того ж, що й усе. — І чого ж, таємничого незнайомця, який знає відповіді на всі запитання?... Скажи мені, чого я хочу? — Ти хочеш кохання, в якому можна розчинитися. Ти хочеш пристрастей, пригод та трішки небезпеки.

— Що може бути людськішим, ніж шкільний випускний? - Смерть.

- Що ти тут робиш? - Ховаюся від Керолайн... - Чого це раптом? — Мені потрібна перерва, вона говорить більше, ніж я можу слухати.

- Дякую. - За що? — За те, що виявилося таким жахливим розчаруванням.