Ельчин Сафарлі

Зрештою, немає правильного або неправильного вибору — є тільки твій вибір і його наслідки. А все це і є твій безцінний життєвий досвід. Можливість підйому на новий рівень приходить із прийняттям себе. Пригнічення марно, ще й неймовірно шкідливо. Тому потрібно познайомитися із собою справжнім, прийняти себе, пробачити та намагатися стати кращим. Для себе самого насамперед. Ми прийшли у цей світ виключно для щастя. Тільки щаслива людина розповсюджує навколо себе добро.

Люди приходять на землю заради однієї мети – навчитися любити. Собаки це з народження вміють, тож живуть менше за нас.

Нещасливе кохання — це як... біль у горлі. Цілком сумісна з життям, просто неприємно, але й не думати про неї неможливо. Допомагає ненадовго чай з лимоном і медом, а ще час і мовчання. Коли говориш, тільки болючіше стає — навіть дихання перехоплює.

Моря та океани – наші віддані слухачі.

Страх наближає те, чого ми бажаємо уникнути, але ще й отруює життя сьогодні. Потрібно жити без побоювань. Незалежно від того, що маєш.

Завтра вранці ми зрозуміємо, що жодна подія у житті не випадкова. Ми про це знаємо, але часто забуваємо, коли стикаємося зі складнощами. Страждати, відчувати себе жертвою, скаржитися на«важку частку» легше, ніж піднятися, подякувати Всесвіту і рушити вперед, далі.

До гарного швидко звикаєш. Починаєш думати, що воно завжди буде поряд.

Я зараз розумію, що давно кохаю тебе. Це почуття жило глибоко-глибоко, я ніколи не давала йому волі. Воно було дружбою. Абсолютно щирою, без жіночих очікувань, які багато псують. Якщо чекаєш і в результаті не отримуєш, все найсвітліше змінюється ненавистю. Мені вистачало того, що ти був поряд. Не за два кроки від мене, не на сусідньому кріслі. Ти був у моєму житті – і цього було достатньо. Так, були чоловіки, яких я теж любила. Та не так.

Хтось іде за своїм, хай маленьким, щастям. Хтось доїдає залишки останніх днів життя, в яких теж були мрії, прагнення, спроби знайти те, в чому, здавалося, був недолік. Життя ніколи не керується правилом "усім порівну". В одного прибуває, в іншого убуває.

…Розмовляти з вітром карамельно-приємно. Попри природну непостійність він уміє слухати — намацує невидимими руками емоції, вникає у слова, уважно відстежує інтонацію. І ще. Вітер уміє мовчати.