Харукі Муракамі

Хмари одна за одною линули на південь. На їхньому місці з'являлися інші, і не було їм кінця. Напевно, десь на півночі є невичерпне джерело, яке їх постачає. Рішучі люди у теплій сірій уніформі з ранку до вечора мовчки виробляють хмари . Як бджоли мед, павуки павутиння, а війни — вдів.

Страх зарину - того роду, що досі не був виражений словами. Подібні події безпрецедентні, і пережитий тоді страх не описується. А оскільки його неможливо висловити у словах, залишається лише відчути на собі.

Головне – вірити. Пам'ятаєш, що я казала? Якщо вірити, нічого не страшно. Будь-що: у смішні спогади, у людей, яких колись любив, у сльози, якими колись плакав. У дитинство. Те, що хотів би зробити. У улюблену музику. Якщо думати тільки про це, без зупинки, будь-які страхи зникнуть.

... у житті кожної людини трапляються часи, коли навалюється якийсь тягар, охоплює туга, депресія. Усього б'є, здається, зараз виверне навиворіт.

Все, що нам залишається, - це жити собі помаленьку. Трохи сьогодні, трохи завтра — і так далі...

Не можна весь час вигравати – це нікому не під силу. Скажімо так, якщо життя — автострада, весь час їхати у найшвидшому ряду не вдасться. І все-таки я категорично не бажаю робити одну й ту саму помилку двічі. На помилках потрібно вчитися, отримувати з них уроки та застосовувати отриманий досвід на практиці.

У світі взагалі не може бути нічого прекраснішого за фантазії, що відвідують голови збожеволілих людей.

Прив'язалася якась зараза, і нічого не зробиш. Це марення, як місячні, накочує, час настав — і нікуди не дінешся. Його не зустрінеш у дверях і не скажеш:«Вибачте, я зараз зайнята, загляньте пізніше».

Твої зовнішні прояви - відображення того, що сидить у тебе всередині, і навпаки. Тому нерідко, вступаючи в лабіринт своїх зовнішніх проявів, ти потрапляєш у лабіринт у собі. І це часто буває небезпечним.

Немов двосічний меч, самотність захищає вас, але в той же час непомітно ранить зсередини.