гнів

— Я повертаю мою дружину, бо вона не виправдала моїх надій щасливого, сімейного життя. - А точніше? — Вона... Абсолютно!... Не вміє... Готувати! - Я вмію готувати. - Ти не вмієш готувати! - Вмію! - Не вмієш! - Вмію! — А я не вмію їсти те, що ти вмієш готувати!

Предмети, що оточують чоловіка, демонструють, як правило, його приналежність до будь-якої соціальної чи культурної групи. До багатих чи розумних, знедолених чи популярних, до маргіналів чи філістерів, бородатих чи довговолосих, до власників машин ціною до бюджету дотаційного регіону чи абсолютних пролетарів, які не отримують навіть допомоги з цього бюджету… Чоловік – принаймні нормальний чоловік – такий, яким він виглядає, навіть якщо не тим, ким він є.

Лють – моїм ворогам, думаю я. Кохання – моєму народу. Ось вона, справжня моя пісня.

- Я не худа! — розгнівалась Ніна. — Леннокс казав, що якби ти була однією з його овець, він би кинув тебе в пагорбах, — посміхнулася Леслі.

Я ніколи не відчував страху перед небуттям, бачу порожнечу, але втішну і непретенційну; всі інші теорії спираються на гординю, і тільки в цій одній є свідомість. Крім того, основа всього зовсім не жахлива і не абсолютно, це просто небуття.

Якщо тебе раптом ударять правою щокою, ти, ще не встигнувши нічого усвідомити, негайно б'єш супротивника. Якщо тому не пощастить, можеш його й понівечити. Але якщо ще до цього встигнеш отримати і по лівій щоці, у тебе буде час усвідомити свою злість і ти зможеш поставитися до свого тіла як до чужого, з холодною головою. Тому й говориться: підстав ліву щоку.

Щирість втратити дуже легко, але це наш єдиний справжній надбання, це наш останній рубіж. Натомість у його межах ми абсолютно вільні.

А за вікном лютий, сильний вітер, неділя і майже немає людей на вулиці, і машини проїжджають рідко. І до весни ще треба дожити.

Візьми літо в руку, налий літо в келих — у найменший, звичайно, з якого тільки й зробиш єдиний терпкий ковток; піднеси його до губ — і по твоїх жилах замість лютої зими побіжить спекотне літо...

При неврастенні ми дратуємося не тому, що у нас є така звичка — дратуватися з приводу, а тому, що наш мозок через стан виснаження просто не може чинити опір зовнішнім подразникам, відсівати їх. Усі вони проникають у нього абсолютно безперешкодно і з якимось витонченим садизмом смикають за відповідні ниточки.