правда

— Ви чуєте, містере Андерсон? Це рок, неминучість. Кроки смерті. Прощайте, містере Андерсон! — Мене звуть... Нео!

Очі її були не виразнішими за пару грибів.

Спочатку загальне обурення з приводу членів польського уряду та армійського командування, що втекли за кордон і кинули країну напризволяще, було сильніше, ніж ненависть до німців. З гіркотою згадували слова маршала (Мається на увазі Ю. Пілсудський. Ред.), Який обіцяв не віддати ворогові навіть гудзики від мундира. І справді — не віддав, бо забрав мундир із собою, коли втік із Польщі.

Дорогою, обрамленою плачем, крокує смерть у вінку зів'ялому. Вона крокує з старою піснею, вона співає, співає, як біла гітара.

Одна з причин, через яку в минулі роки мені почало подобатися звалище, було те, що вона ніколи не залишається колишньою, вона рухається як щось величезне і живе, розповзаючись як величезна амеба, поглинаючи землю і сміття.

Смерть трохи схожа на вітер: невидима, але відчутна сила, яка завжди готова збити нас із ніг.

Ох, тяжка ти, шапко Мономаха!

Навіщо мені подібні розваги? Та просто так. Коли розумієш, що все безглуздо, тобі вже байдуже, чим займатися.

Все як Ленін казав:«Шукай того, кому це вигідно».

Саме те, до чого ми прив'язані, є нашою слабкою ланкою, саме наші бажання стикаються з неможливістю своєї реалізації і зводять нас з розуму.