Тарас Григорович Шевченко

І мене в сім’ї великій,
Сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Почула дівчина,
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає,
І йдуть по долині
І йдучи співають.
Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поціловались.


Якого ж ми раю
У Бога благаєм?
Рай у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі, —
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.

І я, заплакавши назад, поїхав знову на чужину. І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли, пани лукаві.

Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя.

Зажурилась Україна — така її доля.

В своїй хаті своя правда і сила, і воля!

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі.

Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!

Борітеся — поборeте!

Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями.