час

— Вікторе Сергійовичу, а ви Євгенія Дмитровича давно знаєте? — Це що, допит, чи що? — Поки що ні. — Що означає поки що? Ну як давно... однополчани ми воювали разом. — Значить, ви теж злочинець! - З чого ти взяв? — Орієнтовка на вашого друга є!

І потім, давай говорити чесно: скільки часу можна дивитися на захід сонця? І кому потрібно, щоб захід продовжувався цілу вічність? І кому потрібне вічне тепло? Кому потрібен вічний аромат? Адже до цього звикаєш і вже просто перестаєш помічати. Захід сонця добре милуватися хвилину, ну дві. А потім хочеться чогось іншого. Так вже влаштована людина, Лео. Як ти міг про це забути? - А хіба я забув? — Ми тому й любимо захід сонця, що він буває лише один раз на день.

Ліс і поле - все в уламках, у трісках. Місто газом хмар заволокло. Усі помремо. Все так неміцно. Щастя тендітне, як скло. Чорною жижею – час по паркету, Аромат духів – болото зла. - Чуєш? Голова ціла?

Жінка розумна, але ніколи не буває розумна простодушно: їй увесь час хочеться блиснути, спантеличити.

Нещасливе кохання — це як... біль у горлі. Цілком сумісна з життям, просто неприємно, але й не думати про неї неможливо. Допомагає ненадовго чай з лимоном і медом, а ще час і мовчання. Коли говориш, тільки болючіше стає — навіть дихання перехоплює.

Деякі люди надто дурні, щоб вчасно зупинитися.

Інститутське життя взагалі гарне тим, що можна не ходити як до армії, так і на лекції — у твоєму розпорядженні багато вільного часу.

Чекати на неочікуваного — це справді сучасний розум.

Так, ти не така, як я, а я не такий, як ти, але тому ми підходимо один одному. Ми різні, але ми схожі. Якось ти сказала мені, що я роблю тебе гіршою. А ти робиш мене краще. Я знаю, ти теж це відчуваєш, Тесса. Так, я ні з ким не зустрічався до тебе. Ти змушуєш мене хотіти бути чиїмось, хотіти бути кращим. Я хочу, щоб ти вважала мене гідним себе, щоб ти хотіла мене так само, як і я тебе. Я хочу сперечатися з тобою, навіть кричати, поки один із нас не визнає, що ми не маємо рації. Я хочу змушувати тебе сміятися та слухати твої міркування про класику. Просто… ти мені потрібна. Я знаю, що буваю жорстоким іноді... добре, завжди, але це тільки тому, що я не знаю, яким ще можна бути. — Він переходить на шепіт, очідико горять. — Я був таким дуже довго. І я не хочу більше бути таким. З того часу, як зустрів тебе.

За старих часів дітей часто шльопали і ніхто не надавав цьому значення. Потім багато батьків вирішили, що це ганебно. Але відмова від фізичного покарання не вирішила всіх виховних проблем.